Назустріч VIII Національному з’їзду фармацевтів України. Всеукраїнська фармацевтична палата: належна аптечна практика — запорука і золотий стандарт ефективної фармацевтичної допомоги пацієнтові

У наближенні VIII Національного з’їзду фармацевтів України своїми міркуваннями, сподіваннями та роздумами ділиться Олег Клімов — член Ради Всесвітньої фармацевтичної федерації (International Pharmaceutical Federation — FIP), голова правління громадської організації «Всеукраїнська фармацевтична палата», яка є співорганізатором прийдешнього галузевого форуму.

— Шановний пане Олеже, які очікування покладає на з’їзд очолюване Вами громадське об’єднання?

— Безперечно, ми налаштовані на позитив і сподіваємося на конструктивні зрушення, якими може і повинна збагатити життя української фармації широкоформатна резолютивна дискусія на загальногалузевому рівні.

Втім, ми далекі від райдужних настроїв. Перший тривожних знак — майбутній з’їзд відбуватиметься не за звичним п’ятирічним графіком, а із запізненням на рік. Це сумна ознака того, що наша держава, наші покоління на собі відчули, що таке війна, що таке країна в небезпеці. Звичайно, нині для всіх громадян України це найбільший подразник, який спричиняє занепокоєння в душі, моралі, міркуваннях, взагалі у житті.

Інша тривога, що не менше мене бентежить, полягає у наступному. За 40 років роботи на фармацевтичній ниві я ще ніколи не відчував такої загрози для нашої професії. Для фармацевтичного працівника — фармацевта і провізора. Для аптеки як закладу охорони здоров’я. Це зумовлено багатьма факторами. І насамперед, самоусуненням держави від нормального супроводу такої вкрай важливої ланки лікарського забезпечення, як роздрібний сегмент.

Свого часу всі ми були свідками того, як прогресивні вітчизняні фармацевтичні виробники добровільно прийняли свідоме рішення: щоб бути конкурентоспроможним на ринку, необхідно запровадити сучасні норми належної виробничої практики. Ми бачили і пишаємося тим, як наші провідні національні фармацевтичні дистриб’ютори пішли тим же шляхом, запровадивши належну практику дистрибуції. Українська система державного контрою якості лікарських засобів теж працює в системі належної практики — регуляторної: Україна стала членом PIC/S, довів­ши усьому світові, що вона не є країною «третього світу», а навпаки, має потужну фармацевтичну науку і освіту, а ліки виробляє та контролює виключно в рамках тих жорстких вимог до якості, що прийняті на міжнародному рівні.

І на превеликий жаль, ми знову-таки стаємо свідками глибокої історичної несправедливості: у цьому міцному ланцюжку слабкою ланкою виявляється аптечна мережа. Я завжди ставлю собі запитання — і ніяк не можу второпати: навіщо було запроваджувати усі перелічені вище належні практики, яким є їх сенс, якщо останній щабель — найважливіший, кардинальний, той, що має фаховими руками доносити ліки (згідно з їх первісним призначенням) безпосередньо до пацієнта, — випадає з обойми, опиняється в ролі парії, падчерки, попелюшки…

Тут у нас величезна прогалина, і це дуже боляче. Погодьтеся: у якій країні Європи можна собі уявити, щоб в уповноваженого державного органу з контролю обігу ліків протягом понад рік був відсутній керівник? Один цей факт вже свідчить про той рівень уваги та відповідальності, який держава сповідує щодо фармації, а отже — медикаментозного забезпечення населення, а отже — здоров’я свого народу.

Нині в Україні практично відсутні законодавчо чи нормативно затверджені критерії доцільності відкриття аптечних закладів. І якщо раніше цю проблему озвучували виключно комунальні аптечні заклади (біля яких метр в метр відкривалися аптеки інших форм власності), то зараз ця проблема вже непокоїть усіх.

Як можна зрозуміти ситуацію, коли в межах однієї країни аптечні заклади різних форм власності підлягають різним формам оподаткування?! Це ж не просто нонсенс, але й пряме порушення Конституції України, у ст. 13 якої чітко сказано: «Усі суб’єкти права власності рівні перед законом»… Як може існувати система медикаментозного забезпечення, в рамках якої неможливо відслідкувати історію походження препарату?

Усі ці болючі питання є віддзеркаленням головної проблеми, про яку нині лише починають говорити. Без якісно підготовленого фармацевтичного фахівця аптека — це просто приміщення, де продають ліки люди в білих халатах. ГО «Всеукраїнська фармацевтична палата» принципово переконана, що підготовка фармацевтичного фахівця повинна здійснюватися у відповідності з сучасними міжнародними стандартами. Зокрема, якщо вже йдеться про заочну форму вищої фармацевтичної освіти, то допускатися до її отримання повинні лише особи з набутою середньою фармацевтичною освітою.

Загалом процес належної підготовки фармацевтичного фахівця повинен передбачати зміни еволюції мислення кожного з нас на своєму місці. Освітянина — кого ми готуємо, як ми готуємо? Фармацевтичного працівника — розуміння ступеню своєї відповідальності за надану фармацевтичну допомогу пацієнтові: коли помилка або непідготовленість може спричинити фатальний кінець для пацієнта. Роботодавця — яке завдання він перед собою ставить: мати аптеку — заклад охорони здоров’я, чи установу, сенс роботи якої — чековий масив?

— На жаль, виглядає неблискуче. Насправді сьогодні в Україні в перерахунку на 100 тис. населення кількість аптек вдвічі більша, ніж у Німеччині, Великобританії, Італії, втричі більша, ніж у Данії, в 5 разів більша, ніж в Австрії. Понад те: в усіх перелічених мною країнах неможливо відкрити аптеку, якщо у ній не передбачено виготовлення ліків. Натомість в нашій країні на 100 тис. населення припадає «аж» 0,81 аптеки, де функціонує виготовлення лікарських препаратів. Такі аптеки становлять «аж» 2% загальної кількості українських аптечних закладів. Це — ганьба для фармацевтичної професії…

Далі. Сьогодні в Україні працює 19 794 аптечних заклади. З них близько 4,5 тис. (тобто майже чверть) складають аптечні пункти, що знаходяться на території лікувально-профілактичних закладів. А тепер наведу приклад: у Великобританії аптека, що обслуговує 1300 ліжок, має у своєму штаті 123 (!) клінічних провізори. Уявіть собі якість фармацевтичної допомоги, коли практично до кожного лікаря приставлений клінічний провізор. І знову до наших реалій: якщо у згаданих аптечних пунктах працюють виключно фармацевти (там нема не те що клінічних, а навіть звичайних провізорів) — про яку якість фармацевтичної допомоги може йти мова? Ці кількісні зіставлення свідчать про те, що в Україні аптеки із закладів охорони здоров’я перетворюються виключно на торгову точку. Як це може не тривожити душу?

Наступне. ГО «Всеукраїнська фармацевтична палата» разом з компанією «МОРІОН» створили Єдиний реєстр фармацевтичних працівників України. Усі члени Всеукраїнської фармацевтичної палати є членами цього реєстру. Але у нас були випадки, коли особи, які реєструються через сайт, не можуть завершити цю процедуру, зупиняючись на пункті щодо наявної освіти. Будемо відверті: далеко не всі власники аптечних закладів зацікавлені, щоб їх працівники входили до реєстру, — адже він підтверджує наявність фармацевтичної освіти. І в цьому контексті дуже характерним є наступне співвідношення: в Україні серед загальної кілько­сті (54 тис.) фахівців аптечних закладів 56% — ­провізори, а 44% — фармацевти. Тобто практично навпіл. Натомість, якщо зіставити з товарообігом середньостатистичної аптеки: хто має право відпуску препаратів рецептурної групи? — виключно провізор, фармацевт не має права.

Далі. Чому була піддана такій гострій критиці висунута Всеукраїнською фармацевтичною палатою пропозиція підняти щабель кваліфікаційних вимог до керівництва аптечних закладів, — а саме: встановити однакові вимоги щодо терміну стажу роботи за фахом — не менше 5 років для завідувачів/заступників завідувачів аптечного складу (бази) та завідувачів/заступників завідувачів аптеки? Чи не тому, що критикам даної ініціативи не потрібен фармацевтичний фахівець, не потрібна аптека як заклад охорони здоров’я, де пацієнтові нададуть кваліфіковану допомогу, — а потрібна торгова точка?..

Нехай на мене не ображаються ні роботодавці, ні самі фармацевтичні фахівці чи інші працівники нашої галузі, але мушу з глибоким сумом констатувати: нині дуже значна частка осіб із фармацевтичною освітою — це дипломовані кріпаки. Які бояться слово зайве сказати. Для яких такі поняття, як «фармацевтична опіка», «фармацевтична допомога» — порожній звук.

Навіщо було у 2010 р. на минулому з’їзді приймати Етичний кодекс фармацевтичного працівника — хто про нього пам’ятає, хто його виконує?.. Мало хто. Де виконуються хоча б ази належної аптечної практики? Деінде. А чому? Не втомлююсь повторювати: тому що розвиток, просування та популяризація цих ключових складових фармацевтичної діяльності — це виключна прерогатива загальнонаціональних професійних організацій (як це відбувається у цивілізованому світі).

Ось які ключові питання зумовлюють сьогодні мою тривогу…

— Тут ми впритул наближаємося до дуже Вам близької теми фармацевтичного професійного ­самоврядування…

— Пригадаймо: коли було винесено на пуб­лічне обговорення, а згодом подано на розгляд до Парламенту законопроект «Про фармацевтичне самоврядування», до нього не надійшло жодного конструктивного зауваження, однак одразу знайшлося чимало суворих критиків. Але як можуть критикувати цей законопроект особи без фармацевтичної освіти? Водночас, як можуть заявляти люди з фармацевтичною освітою, а подекуди і з науковими ступенями, що фармацевтична спільнота не готова до самоврядування?! Вона готова! Просто вона затюкана-залякана, пригнічена тим, що треба кожного дня забезпечувати «виторг». Вона готова — просто треба йти до самоврядування еволюційно-конструктивним, а не революційно-деструктивним шляхом.

— Якщо мені не зраджує пам’ять, один предметний відгук все ж таки був, а саме — ґрунтовна рецензія від генерального секретаря FIP Люка Безансона надійшла вже наступного ранку після проведених ним та президентом FIP д-ром Кармен Пенья пам’ятних перемовин з делегацією України в особі представників новоспеченого першого українського члена FIP  — ГО «Всеукраїнська фармацевтична палата». Саме під час тієї зустрічі керівництву FIP було передано англійський переклад законопроекту з проханням про експертну допомогу і — пригадайте: ми ще не встигли покинути Дюссельдорф, а експертний висновок Л. Безансона з його міркуваннями та рекомендаціями вже був у наших поштових скринях…

— …Ще б пак, я це чудово пам’ятаю. От який рівень співпраці має бути. От який рівень небайдужості, фаховості, здорового педантизму. Адже фармацевт — це за визначенням педант. Недарма кажуть: «як в аптеці». Примат точності та пунктуальності, достеменності та досконалості — у цьому ж сенс нашої професії! То хіба ж ми самі собі ради дати не зможемо?!.. То як же можна говорити, що українська фармація не готова до самоврядування!?..

Отже! — і я впевнений, що з’їзд має сказати тут своє вагоме слово — сьогодні на порядку денному стоять два пріоритетні питання в галузі законодавчого забезпечення галузі, а саме прий­няття двох законів: «Про фармацевтичне самоврядування» і «Про фармацевтичну діяльність».

Наступне. Процеси ліцензування аптечних закладів необхідно перенести на місцевий рівень. По-перше, це йде не в розріз, а навпаки, цілком в унісон із загальнодержавними трендами — децентралізацією, розвитком місцевого самоврядування. По-друге, кожен керівник регіону буде чітко знати, скільки на території його області працює аптечних закладів, чим вони «дихають» (в яких з них надають якісну фармацевтичну допомогу, виготовляють ліки, обслуговують пільгові категорії громадян тощо). А принагідно, — маючи повну інформаційну розгортку, — небайдужий губернатор замислиться над питанням: а навіщо у мене в кожній лікарні на кожному поверсі по аптечному пункту (а то й по парі)? І чи не є ці пункти інструментами корупційних схем. І чи можливо вести хоч якусь, навіть цілком гіпотетичну мову про систему якості збереження лікарських препаратів (особливо у таку спеку) у межах 20 м² цих внутрішньолікарняних аптечних точок, де, як правило, немає кондиціо­нера, відсутнє поняття про роздільне зберігання препаратів тощо-тощо, — адже нам всім добре відомо, що собою являє типовий сучасний український аптечний пункт…

Декілька слів щодо акредитації аптечних закладів. Я категоричний противник того, щоб акредитацією опікувалися державні органи та установи — це прямий шлях до корупції. Тому акредитація повинна бути покладена на представників професійних організацій. Принагідно хочу повернутися до суті цього терміну (організація, спілка, асоціація — немає різниці). Для того щоб називати себе фармацевтичною професійною самоврядною організацією, необхідно, насамперед, зробити статут цієї організації доступним для всіх громадян України, — щоб вони могли побачити, кого і на яких засадах ця організація представляє. І найважливішим пунктом цього статуту повинен бути пункт, згідно з яким критерієм членства у такій організації має бути наявність фармацевтичної освіти.

Тепер скажу, чого особисто я як представник великої фахової сім’ї фармацевтів очікую від з’їзду.

По-перше, важливої та відповідальної можливості донести до відома української фармацевтичної спільноти ті історичні рішення FIP, що будуть прийняті на 76-му Конгресі з фармації та фармацевтичних наук, який відбудеться наприкінці серпня у столиці Аргентини Буенос-Айресі — на цей світовий форум їдуть 4 делегати від Всеукраїнської фармацевтичної палати.

По-друге, ми плекаємо надію, що доопрацьований законопроект «Про фармацевтичне самоврядування» буде проголосований делегатами з’їзду як такий, що рекомендований для прий­няття Верховною Радою України.

По-третє, ми сподіваємося, що з’їзд визначить і прийме сучасні вимоги до фармацевтичного працівника (до речі, Всеукраїнська фармацевтична палата — чи не єдина громадська організація, що брала активну участь в обговореннях щодо стандартів фармацевтичної освіти).

Також вважаю, що саме з’їзд повинен визначити перелік громадських організацій, які ­можуть мати статус професійних фармацевтичних ­організацій. Можливо, слід звернутися до Міністерства юстиції України з проханням провести внутрішній аудит статутів зареєстрованих громадських об’єднань, що працюють у фармацевтичному секторі.

І, насамкінець, один із ключових моментів. Я плекаю надію, що з’їзд підтримає ініціативу Всеукраїнської фармацевтичної палати про перехід до стандартів належної аптечної практики. Нині у нас вже сформовано цілий перелік аптечних закладів, які дали попередню згоду на такий добровільний перехід.

Крім того, тут важливо враховувати взаємний вплив (синергічний розвиток) роздрібної ланки та індустріального сектору. Нещодавно у нас відбулася зустріч із керівниками провідних фармацевтичних промислових підприємств України. Всі вони одностайно стурбовані тим, яким чином їх продукція доходить до кінцевого споживача. А вони, ще раз підкреслю, починали впровадження стандартів належної виробничої практики на добровільних засадах — як знак своєї відданості принципу якості і турботи про пацієнта! Cаме завдяки прогресивному мисленню передовиків вітчизняного індустріального сектору на той час добровільні норми GMP сьогодні стали обов’язковими для виконання.

Вважаю, нині історична черга упровадження такого ж благородного й ефективного підходу — за аптечною мережею України!